Волинь-2018. Вузькоколійка торфозаводу Сойне і озеро Охнич

';

Шановні читачі, якщо ви вже втратили віру в появу нового контенту на Укрзалізяці - перепрошую! Кінець весни-початок літа - найбільш благодатна пора для подорожей, тому мені було не до наповнення сайту. Однак, це була лише невелика пауза, після якої на вас чекає ще більше усякого навколозалізничного матеріалу!

Про ті подорожі будуть окремі статті, а поки що заглянемо у недалеке минуле - 2018 р., Волинь. Влітку мені пощастило вибратися туди на кілька днів, відвідавши вузькоколійку Антонівка - Зарічне, місто Вараш і РАЕС, озеро Біле і інші цікавинки. Перша частина розповідей буде присвячена торфовозній вузькоколійці у Маневицькому районі, поблизу с. Прилісне.

Торфозавод Сойне, що належить державному підприємству Волиньторф, є одним з кількох в Україні підприємств, що мають власну промислову вузькоколійку для перевезення торфу з місця видобутку(торфополя) до заводу, де його пресують в брикети. Завод знаходиться в 10 км від райцентру і залізничної станції Маневичі на ділянці Сарни - Ковель.

Зі станції до заводу прокладена широка колія, по якій і тепер вивозиться торф з заводу. Однак, наскільки часто там курсують потяги, можна лише здогадуватися, в той час як на вузькоколійці кожен потяг має зробити хоча б кілька рейсів за день. Тому вичікувати рух на широкій колії ми не стали, а одразу вирушили до вузькоколійки.

З Маневич під"їхали до села Прилісне, а звідти до самого торфозаводу пройшлися пішки(бл. 2 км). На саму територію заводу лізти, звісно, не хотілося, аби не дратувати охорону. То ж ми одразу попрямували до вузькоколійного депо, дещо обігнувши завод лісом.

Як для промислової вузькоколійки, техніки досить багато, і вона(візуально) в досить хорошому стані. Завод розробляє кілька торфополів, що знаходяться на відносно великій відстані(до найбільш дальньої точки мережі більше 20 км) - цим і зумовлена велика кількість тепловозів. Поспілкувавшись з працівниками в депо, виясняємо, що сьогодні рух є. Ура!(адже на промисловій вузькоколійці ніколи не можна бути впевненим, що вона працюватиме). Вирушаємо трохи далі від депо по колії вглиб лісу, щоб зустріти перший потяг, який повернеться з торфом.

Не пройшло й години, і ось...

По траві пливе вузькоколійний тепловоз, і то не який-небудь, а красень ТУ7! Більшість тепловозів на вузькоколійках України - ТУ6, меншого розміру і з механічною передачею. Але тут, в Сойному, працюють і ТУ7, які оснащені гідравлічною передачею.

Перед заводом є невелика станція, яка слугує для маневрів: перед тим, як подати вагони на завод, локомотив повинен перечепитись у хвіст потяга. Спостерігаємо за цим.

Обігнавшись, локомотив стає в хвіст і штовхає вагони до заводу.

Якраз час для найбільш делікатного моменту - спробувати домовитись з локомотивною бригадою за поїздку. На щастя, машиніст виявився приязним і цікавим у спілкуванні хлопцем і погодився взяти нас "на борт". Інтер'єр кабіни:

І ось ми їдемо, чи то радше скачемо у тепловозі назустріч новим пригодам. Для мене це, звісно, далеко не перша поїздка у вузькоколійному тепловозі, але тим не менш я радію. Збулася мрія ідіота! Звісно, у мене був і альтернативний план якщо нас не візьмуть, але тепер ми не тільки покатаємось на шайтан-арбі, а й зможемо відвідати найбільше в цій місцевості озеро Охнич.

Моя ж напарниця вперше їде в тепловозі, їй і весело і трохи страшно водночас, адже тепловоз рвучко кидає в різні боки під час руху. Тепловоз їде кабіною вперед, то ж ми то вискакуємо "на палубу" подивитись на пейзажі, то заходимо всередину кабіни. Фотографування пейзажів, селфі, балачки з бригадою...

Дізнаємось про нинішній стан вузькоколійки. Раніше видобуток торфу йшов більш інтенсивно, поїзди ходили навіть вночі. Тепер рух є тільки вдень, працюють два поїзди, кожен робить по кілька рейсів на день. Є два відгалуження, тепловози їздять то на одне торфополе, то на інше. Нам пощастило, адже наш тепловоз йшов в потрібному напрямку.

Біля одного з переїздів виходимо. ТУшка прямує на дальні торфополя, які знаходяться на кордоні з Рівненською областю, а ми йдемо через ліс до озера. Хоча "переїзд" - це гучно сказано. Тут проходить звичайна грунтовка, однак водіїв все ж вирішили попередити про перетин з вузькоколійкою смішним саморобним знаком:

Менше години ходьби через ліс, і ми біля озера.

Кожне волинське озеро по своєму особливе. Інколи два сусідні озера мають зовсім різний склад і температуру води. Охнич, чи, як кажуть місцеві, Охниче відоме тим, що завдяки покладам торфу вода в нього має рожевуватий відтінок.

Але нехай вас не лякає цей незвичний колір: вода насправді дуже чиста і приємна! Для купання найбільш придатний східний берег озера з рівним піщаним дном. В сонячний спекотний день тут можна зустріти невелику кількість місцевих жителів.

Зверніть увагу: події відбуваються в серпні, в цей час в лісостеповій і степовій зоні усі прісні водойми цвітуть. Однак волинські і поліські озера - це зовсім інша пісня! Тут вода залишається чистою і прозорою впродовж усього сезону, і при цьому теплою.

Накупавшись, йдемо пішки в напрямку траси, а останні пару кілометрів навіть їдемо підводою з місцевими. Останнє "плече" - чекаємо на маршрутку в Карасині, яка відвезе нас назад в Маневичі. Село знаходиться на трасі, що сполучає північні район(Любешівський і Камінь-Каширський) з обласним центром, тому рух досить жвавий. В очікуванні автобуса трішки фотографую місцеву сільську архітектуру. Ось типова волинська хата:

Уже пізніше я дізнався, що в тому ж селі є церка XVII століття, пам"ятка архітектури державного значення! Крім цього, у Маневицькому районі є ще кілька мальовничих озер, між якими прокладені туристичні пішоходні маршрути.